Суддя та його кат - Страница 18

— Наших мрій, — сказав письменник.

Комісар промовчав.

— Не знаю, — сказав письменник і підійшов до обох із наміром попрощатися, хоча руку подав тільки Берлахові. — Я ніколи не цікавився усім цим. Зрештою, розслідування цієї справи має провести поліція.

Двоє поліцейських повернулися до свого автомобіля, за ними, люто гавкаючи, побіг білий песик. Чанц сів за кермо.

— Цей письменник мені не подобається, — сказав він.

Перед тим як сісти в машину, Берлах поправив пальто. Песик вискочив на загорожу і продовжував гавкати.

— А тепер до Ґастманна, — сказав Чанц і завів мотор. Але комісар похитав головою.

— До Берна.

І вони поїхали дорогою, що спускалася до Лігерца, в долину, яка відкривалася перед ними у своїй моторошній глибині. Далеко за горизонтом розпласталися окремі її елементи — каміння, земля і вода. Вони ще їхали в тіні, але сонце, яке сідало за Тессенбергом, освітило озеро, острови, пагорби, передгір'я, глетчери на горизонті та нагромаджені один на один гірські масиви, які пливли кудись вдалину у синьому морі неба. Не відриваючись, старий комісар дивився на цю передзимову погоду, яка невпинно змінювалася. «Постійно одне і те саме, — думав він собі. — Навіть у своїх змінах постійно одне і те ж». Але ось дорога круто повернула, і просто під ними, немов опуклий щит, зблиснуло озеро. Чанц зупинився.

— Я мушу поговорити з вами, комісаре, — збуджено сказав він.

— Що таке? — запитав Берлах, оглядаючи скелі.

— Ми мусимо поїхати до Ґастманна, немає іншого шляху, це ж логічно. І насамперед ми повинні допитати слуг.

Берлах, сивий, респектабельний, відкинувся у кріслі і незворушно спостерігав за юнаком навпроти себе крізь холодні щілинки очей.

— Господи, ми не завжди можемо робити те, що логічно, Чанце. Лютц проти нашого візиту до Ґастманна. І його можна зрозуміти, бо він мусить передати цю справу федеральному суду. Зачекаймо на його рішення, на жаль, ми маємо справу із примхливими іноземцями.

Чанца дратував зневажливий тон Берлаха.

— Але це безглуздя. Своїми політичними міркуваннями Лютц саботує розслідування. Фон Швенді — його друг і адвокат Ґастманна, решту можна собі додумати.

На обличчі Берлаха не ворухнувся жоден м'яз.

— Це добре, що ми самі, Чанце. Лютц діяв, можливо, поквапливо, але мав на це вагомі причини. Таємницю справи треба шукати біля Шміда, а не біля Ґастманна.

Але Чанц не дав збити себе з пантелику:

— Ми повинні шукати тільки правду, нічого більше, — вигукнув він у відчаї хмаровинню, що насувалося на них. — Правду і тільки правду про те, хто убив Шміда.

Молодий поліцейський поклав старому руку на ліве плече і подивився в його незворушне обличчя.

— Тому ми повинні прориватися вперед за допомогою будь-яких засобів, і саме проти Ґастманна. Розслідування має бути повним. Не завжди можна робити те, що логічно, — кажете ви. Але в цьому разі ми справді повинні це зробити. Ми не можемо переступити через Ґастманна.

— Ґастманн не убивав, — сухо сказав Берлах.

— Існує ймовірність, що він замовив це вбивство, тому потрібно допитати його слуг! — відповів Чанц.

— Не бачу жодної причини, яка могла б спонукати Ґастманна вбити Шміда, — сказав комісар. — Ми маємо шукати вбивцю там, де вбивство мало б сенс, а це вже стосується тільки федерального суду.

— Письменник теж вважає, шо вбивця — Ґастманн, — вигукнув Чанц.

— Ти теж так вважаєш? — наїжачився Берлах.

— 1 я, комісаре.

— Тоді тільки ти, — зробив висновок Берлах. — Письменник вважає його лише здатним на будь-який злочин, а це велика різниця. Письменник сказав не про дії Ґастманна, а лише про його потенційну здатність.

Тут у Чаниа луснуло терпіння, і він схопив старого за плечі.

— Я багато років був у тіні, комісаре, — сердито мовив він. — Мене завжди обходили, зневажали, ставилися як до останнього лайна, використовували в кращому разі як надійного листоношу!

— Згоден, Чанц, — незворушно сказав Берлах, вдивляючись в обличчя зневіреного юнака. — Ти багато років стояв у тіні вбитого.

— Тільки тому, що він був більш освічений і знав латину!

— Ти несправедливий до нього, — відповів Берлах. — Шмід був найкращим слідчим з усіх, кого я знав.

— І тепер, — уже майже кричав Чанц, — коли в мене раптом з'являється шанс, все знову зривається, я його, свій єдиний шанс, маю втратити через дурнуваті дипломатичні ігри! Тільки ви можете щось змінити, комісаре, поговоріть із Лютцом, тільки ви можете переконати його пустити мене до Ґастманна.

— Ні, Чанц, — сказав Берлах. — Я не можу цього зробити.

Молодик струсонув його за плечі, мов хлопчика, і благально заволав:

— Поговоріть із Лютцом, поговоріть!

Але старий залишався незворушним.

— Це неможливо, Чанц, — сказав він. — Я більше не можу перейматися всіма цими речами, я старий і хворий. І мені вже потрібен спокій. Ти мусиш сам про себе подбати.

— Гаразд, — сказав Чанц і наразі відпустив Берлаха, знову взявшись за кермо. Він був страшенно блідий і тремтів. — Ні, то й ні. Ви не можете мені допомогти.

1 вони поїхали далі в напрямку Лігерца.

— Ти, здається, був у Гріндельвальді під час відпустки, у пансіонаті Айгер, — спитав старий.

— Авжеж, комісаре.

— Тихо і не дуже дорого?

— Так точно.

— Гаразд, Чанце, завтра вирушаю туди, щоб трохи заспокоїтися. Мушу виїхати в гори. Я взяв відпустку на тиждень через хворобу.

Чанц відповів не відразу. Аж коли вони повернули на вулицю Біль-Ноєнбург, його голос знову зазвучав, як завжди, і він сказав: