Суддя та його кат - Страница 19

— Гори — це не завжди добре, комісаре.

Ще того самого вечора Берлах пішов до свого лікаря, Самуеля Гунгертобеля, що мешкав на Беренплятц. Уже засвітили ліхтарі. Насувалися сутінки. Берлах подивився із вікна Гунгертобеля вниз на майдан, на якому роїлися люди. Лікар запаковував свої інструменти. Берлах і Гунгертобель знали одне одного вже давно, вони вчилися разом у гімназії.

— Серце в порядку, — сказав Гунгертобель. — І то слава Богу!

— Ти маєш записи про мою хворобу? — спитав його Берлах.

— Цілу теку, — відповів лікар і показав на стос паперів на письмовому столі. — Це все про твою хворобу.

— Ти ні з ким не говорив про мою хворобу? — спитав комісар.

— Що ти таке кажеш, Гансе! — відповів лікар. — Це ж таємниця.

Унизу на майдані зупинився «мерседес», яскраво зблиснув поміж інших машин, зупинився під ліхтарем і припаркувався поряд із іншими машинами. Берлах придивився уважніше. З машини вийшов Чанц, а поряд із ним була дівчина у світлому плащі, по якому білявими пасмами розсипалося волосся.

— Тебе грабували, Самуелю? — спитав комісар.

— Звідки ти знаєш?

— Просто питаю.

— Одного разу у моєму столі хтось нишпорив, — зізнався Гунгертобель. — І зверху лежала твоя історія хвороби. Гроші не пропали, хоча у столі була кругленька сума.

— А чому ти не повідомив про цей випадок?

Лікар почухав потилицю.

— Я ж кажу, фоші не пропали, та я все одно збирався про це розповісти. Втім, якось забув.

— Отже, — сказав Берлах, — ти забув. Хоча б тут злодії почувають себе у безпеці.

А сам подумав, що саме так Ґастманн, напевно, і довідався про все. Він знову подивився на майдан унизу. Чанц із дівчиною зайшли до італійського ресторану. Берлах подумав, що тільки сьогодні були похорони, і відвернувся від вікна. Він подивився на Гунгертобеля, який сидів біля письмового столу і писав.

— I як у мене справи?

— Болить?

Берлах розповів про останній напад.

— Це погано, Гансе, — сказав Гунгертобель, — Ми повинні прооперувати тебе протягом трьох днів. По-іншому не вийде.

— Я почуваю себе зараз як ніколи добре.

— Через чотири дні буде новий напад, Гансе, — сказав лікар. — І ти його не переживеш.

— Отже, у мене є два дні. Два дні. А вранці третього дня ти мене прооперуєш. У вівторок вранці.

— У вівторок вранці, — сказав Гунгертобель.

— А після цього мені залишиться ще один рік життя, правда, Самуелю? — спитав Берлах і, як завжди, незворушно подивився на свого шкільного друга. Той підскочив і заходив по кімнаті.

— Як тобі спала на думку така нісенітниця?

— Мені сказав той, хто читав мою історію хвороби.

— Це ти вдерся в мій кабінет? — роздратовано спитав лікар.

Берлах похитав головою.

— Ні, не я. Але так воно є, Самуелю, один лише рік.

— Лише рік, — відповів Гунгертобель, сів на стільчик під стіною своєї ординаторської і безпорадно подивився на Берлаха, який нерухомо стояв посеред кімнати, далекий, у холодній самотності, упокорений, і лікар опустив очі перед його заглибленим у себе поглядом.

Близько другої години ночі Берлах несподівано прокинувся. Він випив ліки, прописані Гунгертобелем, і рано ліг спати, тому своє несподіване пробудження спершу відніс на дію цих ліків. Втім, йому все ж здавалося, що його розбудив якийсь звук. Як це часто буває, коли прокидаєшся раптово, він був бадьорим і сповненим сили. Але мусив спершу трохи прийти до тями, і лише за кілька хвилин, які у такій ситуації видаються вічністю, відчув себе впевненіше. Він заснув не у спальні, як це робив завжди, а в бібліотеці, бо готувався до важкої ночі і вирішив ще почитати, та нараз його звалив з ніг міцний сон. Провів руками вздовж тіла і з'ясував, що не роздягнувся на ніч, а лише вкрився вовняною ковдрою. Потім дослухався. Щось впало на підлогу, це була книжка, що її він перед тим читав. Темрява приміщення без вікон була глибокою, але не абсолютною. Через відчинені двері спальні проникало слабке світло, час від часу спалахували блискавки.

Здалеку чулося завивання вітру. Згодом він уже міг розрізнити в темряві контури книжкових полиць і стільця, а також край столу, на якому, як він врешті розгледів, все ще лежав револьвер. Раптом він відчув протяг, у спальні стукнуло вікно, і двері різко зачинилися. Відразу ж після цього старий почув у коридорі скрадливі кроки. І все збагнув. Хтось відчинив вхідні двері і зайшов до коридора, але не врахував можливості протягу. Берлах встав і засвітив торшер.

Він узявся за револьвер і зняв його із запобіжника. У коридорі теж засвітилося світло. Берлах здивувався, побачивши у напівпрочинених дверях світло, цей вчинок незнайомого видався йому безглуздим. Він збагнув це аж тоді, коли було вже пізно. Побачив силует руки і долоню, яка потягнулася до лампи, потім різко спалахнуло синє світло, і майже відразу запала темрява, незнайомий вирвав запобіжник і влаштував коротке замикання. Комісар опинився в цілковитій темряві. Незнайомий прийняв виклик і диктував правила: Берлах змушений був боротися в темряві. Комісар міцніше стиснув зброю і обережно прочинив двері до спальні. Зайшов. Крізь вікно пробивалося слабке, ледь відчутне світло, але коли очі звикли, стало видніше. Берлах сперся на стіну поміж ліжком і вікном, з якого видно було річку, друге вікно було праворуч від нього, воно виходило до сусіднього будинку. Він стояв у цілковитій пітьмі, не маючи можливості втекти або відхилитися, але Берлах сподівався, що темрява врівноважить цей недолік.

У примарному світлі з вікна було видно двері до бібліотеки. Він розраховував на те, що побачить силует незнайомого, коли той увійде. І раптом у бібліотеці зблиснув промінь кишенькового ліхтарика, майнув по книгах, опустився на підлогу, перемістився на крісло, потім на стіл. У світлі ліхтарика опинився ніж-змія. І знову Берлах побачив руку крізь відчинені двері навпроти себе. Рука була у брунатній шкіряній рукавиці, вона намацала на столі ніж і схопила його. Берлах підняв зброю і прицілився. Але ліхтарик раптом згас. Комісар змушений був знову опустити револьвер і чекати. Він дивився зі свого місця у вікно, більше вгадував, ніж бачив чорну масу річки, яка невпинно струменіла вздовж свого русла, на одному березі згромадилися будівлі міста, стрілою здіймалася в небо катедра, а над усім цим пливли хмари. Він стояв нерухомо і чекав на ворога, який прийшов убити його. Його погляд свердлив нечіткий контур дверей. Він чекав. Усе було тихо, спокійно. У коридорі годинник пробив третю. Він прислухався і почув здалеку, як цокає годинник. Десь засигналив автомобіль і проїхав повз будинок. Перед баром зібралися люди. На якийсь момент йому здалося, що він чує дихання, але, мабуть, лиш почулося. І він продовжував так стояти. А десь в іншому місці його помешкання так само стояв хтось іще, а між ними була ніч, ця терпляча і жорстока ніч, яка сховала під своїм чорним плащем смертоносну змію, ніж, що шукав його серця.