Суддя та його кат - Страница 17

— Ви справді йдете навпростець.

— Я просив би вас відповісти, — рішуче сказав Чанц і нахилився вперед, але обличчя письменника роздивитися так і не зміг.

Берлахові стало цікаво, як відреагує той, кого питали.

Літератор залишався спокійним.

— Коли вбили цього поліцейського? — спитав він.

Чанц відповів, що десь близько опівночі.

Письменник сказав, що не знає, чи закони людської логіки поширюються також і на поліцію, але сумнівається, щоб так воно було, бо якщо поліція люб'язно встановила, що о пів на першу він був на дорозі до Шернельца, де зустрів лісничого, а хвилин за десять перед тим попрощався із Ґастманном, то навряд чи Ґастманн міг би бути вбивцею.

Чанц поцікавився, чи о цій порі в будинку Ґастманна ще залишалися інші члени товариства.

Письменник заперечив.

— Шмід попрощався з усіма?

— Доктор Прантль переважно ішов передостаннім, — трохи знущально відповів письменник.

— А останнім?

— Я.

Чанц не попускав:

— Слуги були при цьому присутні?

— Не знаю.

Чанц спитав, чому не можна дати однозначну відповідь.

Письменник відказав, що, на його думку, відповідь достатньо однозначна, він ніколи не звертав увагу на присутність слуг.

Чанц спитав, чи хороша Ґастманн людина, у його голосі при цьому прозвучала якась безнадія і одночасно вседозволеність. Берлаха це змушувало сидіти як на голках. Йому здавалося, що станеться якесь диво, якщо їх не опишуть у наступному романі.

Письменник видихнув Чанцові в обличчя таку густу хмарку диму, що той аж закашлявся; у кімнаті на більш тривалий час запала тиша, не чути було навіть дитячого плачу.

— Ґастманн — погана людина, — врешті сказав письменник.

— І попри це ви все одно часто його відвідуєте. Це тільки тому, що він добре готує? — обурено спитав Чанц після нового нападу кашлю.

— Тільки тому.

— Я не розумію цього.

Письменник засміявся. І сказав, що теж вважає себе кимось на зразок поліцейського, але без влади, без держави, без закону і без в'язниці за плечима. Його професія також передбачає необхідність стежити за людьми.

Чанц розгублено промовчав, а Берлах сказав:

— Розумію. — І після паузи додав: — Таким чином мій підлеглий загнав нас у глухий кут, з якого нам тепер так просто не вийти. Але юність має і свої позитивні сторони, радіймо з того, що бик своїм непомірним завзяттям пробив нам дорогу (після цих слів Чанц почервонів від злості). Тож будемо задовольнятися питаннями та відповідями, які прозвучали тут з Божої волі. Будемо намагатися схопити можливість за хвоста. Як ви собі уявляєте цей випадок? Чи здатен Ґастманн, на вашу думку, стати вбивцею?

У кімнаті стемніло, але письменникові не спало на думку увімкнути світло. Він зручніше вмостився у віконній ніші, і обидва поліцейські почувалися ніби ув'язнені у печері.

— Я вважаю Ґастманна здатним на будь-який злочин, — прозвучав від вікна жорстокий вирок, у голосі літератора відчувалася прихована ворожість. — Але я переконаний, що не він убив Шміда.

— Ви добре знаєте Ґастманна, — сказав Берлах.

— Я маю уявлення про нього, — відповів письменник.

— Ви маєте власне уявлення про нього, — холодно виправив комісар темну масу перед собою у віконній рамі.

— Найбільше у ньому захоплює навіть не кулінарне мистецтво, хоча мене і важко здивувати чимось іншим. Мені подобається сам факт існування людини — справжнього нігіліста за своєю суттю, — сказав письменник. — Коли якесь загальновідоме поняття раптом трапляється тобі в житті, від цього завжди перехоплює подих.

— Завжди перехоплює подих, коли слухаєш письменника, — сухо сказав комісар.

— Можливо, Ґастманн зробив більше добра, ніж усі ми троє разом узяті. Ми, які сидимо в цій перекособоченій кімнаті, — продовжував письменник. — І якщо я вважаю його поганою людиною, то тільки тому, що він робить добро просто під настрій, випадково, і так само чинить зло. Він ніколи не чинитиме зла, щоб досягнути чогось, як роблять інші, скоюючи злочини задля грошей, через жінку або задля влади. Він робитиме це тільки тоді, коли воно позбавлене змісту, у момент, коли можливими є обидві речі — добро і зло, а вирішує все випадок.

— Ви говорите про все це як про математику, — сказав комісар.

— Але це і є математика, — відповів письменник. — Можна сконструювати свою протилежність, свій злий прототип, як можна побудувати віддзеркалену геометричну фігуру, і я навіть переконаний, що така людина десь існує, можливо, ви навіть її зустрінете. Якщо бачиш позитив, побачиш і негатив.

— Це звучить як програма, — сказав комісар.

— Це і є програма, чому б і ні? — відповів письменник. — Так я уявляю собі дзеркальне відображення Ґастманна-злочинця, бо зло є його мораллю, його філософією, якої він дотримується так само фанатично, як хтось інший чинить добро.

Комісар зауважив, що було б непогано повернутися до самого Ґастманна, бо ця тема йому ближча.

— Як хочете, — сказав письменник. — Повернімося до Ґастманна, комісаре, до одного із полюсів зла. У нього зло не є виявом філософії чи манії, а лише свободи, свободи заперечення.

— За таку свободу я не дам і ламаного шеляга, — відповів комісар.

— І не потрібно, — сказав письменник. — Але можна віддати все життя, вивчаючи цю людину і цей тип свободи.

— Його життя, — сказав Берлах.

Письменник промовчав. Здавалося, він більше нічого не хоче говорити.

— Але я маю справу із реальним Ґастманном, із чоловіком, що мешкає біля Ламлінгена на рівнині Тессенберга і влаштовує вечірки, які коштували життя одному із лейтенантів поліції. Я хотів би знати, чи той портрет Ґастманна, який ви мені показали, справжній, чи це лише відображення ваших мрій?