Суддя та його кат - Страница 10

— Що ви маєте на увазі, пане національний раднику? — розгублено запитав Лютц, мимохіть знову переходячи на «ви», йому щоразу було трохи незатишно, коли він казав фон Швенді «ти».

Фон Швенді відкинувся у кріслі, склав руки на грудях і широко посміхнувся, він дозволяв собі таку позу і як полковник, і як національний радник.

— Любий мій докторе, — сказав він. — Я хотів би довідатися про те, чому ви вішаєте цього Шміда на мого Ґастманна. Поліцію не повинно обходити те, що відбувається у нас там, у горах Юра, у нас же немає гестапо.

Лютц ніби впав з неба на землю.

— Чому ти гадаєш, що ми вішаємо Шміда на твого клієнта, про якого нічого не знаємо? — безпорадно спитав він. — І чому нас не повинно обходити вбивство?

— Якщо ви не знаєте, що Шмід під псевдонімом доктора Прантля, фахівця з історії американської культури в Мюнхені, брав участь у прийомах, які Ґастманн організовує у своєму будинку в Ламбуені, то вся поліція повинна подати у відставку через профнепридатність, — сказав фон Швенді і збуджено затарабанив пальцями правої руки по столу Лютца.

— Любий Оскаре, нам про це нічого не відомо, — сказав Лютц із полегшенням, бо нарешті пригадав ім'я національного радника, яке перед тим вилетіло йому з голови. — Це для мене велика новина.

— Ясно, — сухо сказав фон Швенді і замовк, що змусило Лютца ще більше усвідомити вищість співрозмовника і те, що тепер йому доведеться крок за кроком відступати і виконувати те, чого очікує від нього полковник. Він безпорадно озирнувся на картини Траффелета, на солдатів, що марширували, на швейцарський прапор, що майорів на вітрі, на генерала на коні. Національний радник з відчуттям певної сатисфакції зауважив розгубленість шефа слідчого відділу і доповнив та зробив чіткішим своє «ага»:

— Поліція знову довідується про щось цілковито для себе нове, а отже в черговий раз нічого не знає.

Попри всю незручність ситуації Лютц змушений був визнати, що Шмід перебував у Ґастманна не зі службовою метою, а також те, що поліції про ці його візити нічого не відомо. Це була цілковито приватна справа Шміда, — такого висновку дійшов присоромлений Лютц. Хоча він так і не міг збагнути, навіщо Шмід робив це під псевдонімом.

Фон Швенді нахилився вперед і подивився на Лютца своїми червоними, запухлими очима.

— Цим все і пояснюється, — сказав він. — Шмід для когось шпигував.

— Що ти маєш на увазі? — ще більш безпорадно спитав національний радник.

— Я маю на увазі, що поліція насамперед повинна з'ясувати, які причини привели Шміда до Ґастманна.

— Але для цього, любий Оскаре, поліція спершу повинна щось довідатися про самого Ґастманна, — заперечив Лютц.

— Ґастманн цілком безпечний для поліції, — відповів фон Швенді. — І я б не хотів, щоб ти або хтось інший від вас пхався у його справи. Ґастманн — мій клієнт, це — його бажання, а я існую для того, щоб виконувати його бажання.

Ця безпардонна заява ошелешила Лютца, і спершу він навіть не знав, як на неї реагувати. Запалив цигарку і від розгубленості забув запропонувати цигарку фон Швенді. Аж потім випростався у своєму кріслі і відповів:

— Любий Оскаре, той факт, що Шмід був у Ґастманна, на жаль, змушує поліцію зайнятися твоїм клієнтом.

Але фон Швенді не дав збити себе з пантелику.

— Цей факт примушує поліцію зайнятися насамперед мною, бо я адвокат Ґастманна. Тобі пощастило, Лютце, що ти маєш справу зі мною, бо я хочу допомогти не лише Ґастманнові, а й тобі. Ясна річ, вся ця історія дуже неприємна моєму клієнтові, але для тебе вона ще більш неприємна, бо поліція досі ще так ні про що і не довідалася. Я взагалі сумніваюся, що ви коли-небудь розкриєте цю справу.

— Досі поліція викривала всі вбивства, — відповів Лютц. — Це доводить відповідна статистика. Я мушу визнати, що у справі Шміда ми маємо певні труднощі, але окрім цього, — тут він затнувся, — ми досягнули і певних вагомих результатів. Наприклад, самі вийшли на Ґастманна, і через це він прислав тебе сюди. Проблеми не у нас, а у Ґастманна, йому доведеться давати пояснення щодо справи Шміда, не нам. Шмід був у нього, хай і не під власним прізвищем; але саме цей факт змушує поліцію зайнятися Ґастманном, бо незвична поведінка вбитого кидає підозру насамперед на Ґастманна. Ми змушені допитати Ґастманна і можемо відмовитися від цього тільки за умови, що ти дуже детально і об'єктивно поясниш нам, чому Шмід був в гостях у твого клієнта під фальшивим прізвищем, і то не раз, як ми це з'ясували.

— Гаразд, — сказав фон Швенді. — Поговоримо відверто. І ти побачиш, що не я мушу виправдовувати поведінку Ґастманна, а ти маєш пояснити нам, що шукав Шмід у Ламбуені. У цій справі підозрювані ви, а не ми, любий Лютце.

Після цих слів він витяг великий білий аркуш паперу, складений навпіл, і розгорнув його на столі Лютца.

— Це прізвища осіб, які бували в гостях мого клієнта Ґастманна, — сказав він. — Список повний. Я розділив його на три частини. Першу ми відкидаємо відразу, вона нецікава, бо це самі митці. Я не маю нічого проти Краусгаара-Рафаелі, він іноземець, але наші, місцеві, з Утценсторфа і Мерлігена відпадають. Вони пишуть драми про битву біля Моргартена , про Ніклауса Мануеля або ж малюють гірські пейзажі. Наступну частину становлять бізнесмени. Ти переглянеш прізвища і побачиш, що це відомі люди. Чоловіки, яких я вважаю найкращими представниками швейцарського суспільства. Я кажу про це цілком відверто, попри те, що моя бабця з боку матері має селянське походження.

— А хто входив до третьої категорії відвідувачів Ґастманна? — спитав Лютц, бо фон Швенді раптово замовк, і ця мовчанка занепокоїла слідчого, що, звичайно ж, входило в плани національного радника.